Уже Христа немає...розіп'яли...
Петро й Апостоли на морі у човні.
А совість докоряла, й докоряла,
Що не підтримали, не вірними були.
Коли просив підтримать, помолитись
Вони поснули, бо бач сон зморив.
Коли прийшли, щоби Його схопити,
Розбіглися, налякані ж були...
Петро відрікся і сказав: не знаю...
Того, Кого знав весь Єрусалим.
І ось вони на морі промишляють.
Ну що ж тепер робить без Нього їм?
А Він, на березі, там розпалив багаття.
І їжу їм давно приготував.
Вони ж, не знаючи, до берега пристати
Пливуть порожні, риби бо нема.
І не образився Господь, не докорив їм,
Пощо залишили самого ви Мене?
Сказав лиш: " Дітоньки Мої, а чи ви їли?"
Любов Його нікого не мине.
Закиньте сіті...і вже повно риби.
Іван сказав: " Та це ж бо наш Господь!"
Петро - у воду, серце загорілось,
Іду до Нього, Боже, не відходь...
Як часто кажемо: все, я згрішив, не встояв.
Вже Бог не простить всіх моїх провин...
Бог каже: " Діточки, а може ви голодні?
Чи прагнете? Ідіть до Мене ви"
А Він усе, все покрива любов'ю,
Як бачить в серці покаяння плач.
У цьому віра наша є з тобою,
Щоб знати - Бог любов, а не палач.
У тому віра, щоби довіряти.
Це мало, просто вірить що Він є.
Важливо дуже Господу сказати:
" В Твоїх руках усе життя моє"
І далі жити просто з миром в серці -
Усе, в моїм житті, в Його руках.
Ви - дітоньки Мої, Він відізветься,
Коли прийдуть незгоди у вітрах.🕊️
Л. Шпак
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Прощание - Татьяна Вяткина Это песня. Написана после того, как одна семья, оцень значимая для меня и моих друзей, уехала из нашего города. Один из моих друзей (он еще не покаялся (я думаю, это видно из текста)) очень переживал, ушел, как говорится, "в себя". Я попыталась передать его переживания... Но однако тут есть и позитив - это видно в последнем четверостишьи. Он - основной. Действительно, ведь как часто мы не ценим тех, кто с нами рядом...
Проза : Остров нашего одиночества - Светлана Капинос Этот внеплановый рассказ сумбурно возник, как продолжение, в ответ на рассказ Константина Захарова «Остров» http://proza.ru/texts/2008/01/04/451.html ,
который также явился плодом размышлений над моим «Островом моего одиночества»… «Я оглянулся посмотреть, не оглянулась ли она, чтоб посмотреть, не оглянулся ли я:)))»
Такая вот катавасия.
Ещё отдельная благодарность А.С. (Финну) за строчку из его стихотворения, без спроса мною использованную (а вдруг не заметит?).
Да, фотография также из ЖЖ Юстины Южной (Спасибо, Юлечка!).
